Софіти погасли

Софіти погасли. Глядачі розійшлись. Вона зосталась сама. Одна. Сиділа посеред сцени, розпростерта, роздавлена, повністю знищена. Провал. Повний провал. ЇЇ танець не зрозуміли. Не вдивились, не відчули. Боліла підвернута нога. Ірена заломила руки за голову. Хотілось плакати, чи то кричати. Але сліз не було. Очі були сухими. Хотілось кричати на весь світ, поплакатись самому Богу. Ніхто, ніхто не чув її тут – одну, самотню, нікому не потрібну. І вона закричала, на весь зал, до всіх тих невидимих глядачів, що не давно її освистали. Що вони розуміли в танці ці всі знавці, експерти, поціновувачі. Це вона з дитинства, без матері, без батька…кругла сирота, вчилася кожному руху сама, так як розуміла її душа. Ну і що, що з дитбудинку? Хіба ж вона не достойна кращого? Колись прийшов на концерт до них один маститий продюсер. Відбирати таланти до якогось конкурсу, мов хай і цим дітям трохи світла внесемо. Покажемо життя, підтримаємо… Підтримали, п о к а з а л и ж и т т я…

автор: Іванна Сирота