Про циклічність у природі та Діану

Дівчина була явно азіатка, з роскосими очисями, милим акцентом та неймовірно маленьким ртом. Саме дивлячись на нього намагаюсь збагнути звідкіля я можу її знати, та і якого хєра взагалі ми сидимо у цій аудиаторії, вкриті простирадлом, а вона щось мені щебече? І де це видано взагалі – із простирадлом, – і сидимо!? А щебече певно щось важливе, бо її губки плигалють у дуже емоційному танці. Ламбада мабуть… Чи ні, то ж більше до латиносів. А може то не танець, а бій? Ну такий що в китайських фільмах – бемц-бемц, і всьо, тікай хто встиг. Але були й очиськи, від яких мені геть нехотілось тікати.
Так от, про що я? Ах, так, приблизно за хвилину я повертаюсь до цього світу, і питаю в дівчинки, скажімо Діани, “Якого дідька!?”. Та здивовано блимає на мене, потім посміхається, і каже “А хіба ти не пам’ятаєш змію що їсть себе?”. Мабуть моє обличчя, спотворене слідами розуму на ньому, та намаганням згадати хоч щось, виглядає дуже кумедно, і вона починає істерично сміятись.
Тут я повинен дещо розповісти про себе: я ненавиджу коли жінки роблять дві речі – плачуть і істерично сміються. У мені, у такі моменти, просинається невблаганний местник. Але повинен сказати, що до вбиства ніколи не доходило, максимум я відбувався затраченними нервовими клітинами, а моє потенційна жертва – полегшенням після істерики. Тільки не кажіть мені, що я безхарактерний.
То ж і цього разу я мовчки чекаю поки сміх пройде, і моя Діаночка заспокоється. “Шо так пре?” питаю, “Зовсім не пам’ятаєш?” знов посміхається. Ні, кажу, ніхріна, Діаночка моя люба, не пам’ятаю. Ні змії, ні їжі. Живіть урчить, наче підтверджуючи моє ствердження. Вона дивується, що я знаю як її звуть, і я дивуюсь не менше неї. Вона відмахується, просить “давай не зара”, і кладе мені свою тендітну, майже дитячу, руку поміж ніг. Починає масажувати, певно чекаючи від мене якоїсь відповідної реакції. Єдине, на що в мене на той момент вистачає фантазії – сказати “хе” і почати роздивлятись її руку. Які пальчики… Діаночка ображається, чи скоріше просто у розпачі. Прибирає руку, підбирає свої коліна до грудей, і поміж них глухо бурчить “от дурень”. Схвильований такою оцінкою, я швиденько пхаю руку поміж ніг, відчуваючи щось підозріло правильної прямокутної форми. У вас же зазвичай теж нічого такого поміж ніг немає, я не надумую? То виявляється шматок сиру. Все інше теж на місці.
Посміхаюсь, думаю “треба ж було так заховати, блін. хоча нє, який блін, сир же”, повертаюсь до Діанки, щоби поділитись щастям від своєї знахідки, але її вже немає. Сир з’їдаю сам, і чомусь впевнений, що саме так люди із споконвіку і зберігали сир, інакше і бути не може. Мабуть там якийсь мікроклімат, чи ще шось таке. Наївшись, вмощуюсь, вкриваюсь покривалом, і засинаю. Увісні бачу змію, що їсть себе, а пізніше розумію, звідкіля я знаю Діану.