Откровеніє

Накипіло, настільки накипіло дорогі мої що аж хочеться зірватись і бігти десь в високі гори, дрімучі ліси, щоб не бачити, не дивитись на то все лиходійство, антинормальність та моральну матеріальність, яка поміщується рівно в велику базарну сумку якоїсь замурзаної бабусі котра пробує, і їй таки вдається залізти у львівську маршрутку щоб доїхати до вокзалу.
Так от власне за маршрутки.
Люде – схаменітесь! Скільки і головне як, як можна далі таке продовжувати?
Таке враження що вісімдесят відсотків нашого життя це подорож звідкись в нікуди маршруткою. Особливо зранку.
Всі їдуть якісь заклопотані і знервовані. Половина пасажирів вирішує якісь питання незрозумілого характеру, половина просто досипає з музикою у вухах (переважно студенти), а інша половина з невідомих причин вже не приймала душ чи ванну десь з місяць, судячи по запаху,
що затягує від них. Всі подорожують у цьому жовтому чудобусі із негативними флюїдами, поганим настроєм та дуже хєровою кармою, настільки хєровою, що як би Будда доторкнувся б до неї то неодмінно заразився якоюсь болячкою (які там зараз в моді, не нагадаєте?).
І о, чудо! Зупинка. Зупинка для водія (маршрутного Бога) деколи може стати фатальною. Оскільки у людей, а особливо у осіб пенсіонерного віку, напевне ще з військових часів, включаєтсья інстинкт самозбереження і людиноподавлення, оскільки бабульки не те що пропхаються, а й задавити можуть. На фоні наших заводів та ранкового, певне теж ще по-своєму сонного сонця, котре пускає перші життєдайні, радісні промінчики це все вищеописане дійство однозначно подібне або на взяття Бастилії, або на гітлерівський бліцкриг. Мимо своїх бажаннь, пропустивши кілька таких ритуальних жовтих чудобусів, ти розумієш що протягом наступних сорока хвилин тебе чекає така сама доля як і решти що стоїть на зупинці. Тепер твоєю метою стає не тільки попасти в середину транспортного засобу, але й вижити в ньому не задихнувшись та не падаючи під ноги роззлюченій біомасі. І, Господи помилуй, ти почнеш відчиняти вікна чи люки. Викинуть, зїдять, лінчують, бо комусь дує, дує блядь, коли на вулиці +27 а в середині +40. В середині варто починати молитись щоб водій не зупинив біля Привокзального ринку чи вокзалу, ну або в принципі біля будь-якого ринку. Молитва в більшості випадків не помагає, і тобі доводиться терпіти пенсіонерів котрі згадали молодість та в них миттєво прибавилось сил. Коли Бог наділив людей здібністю до пошиття маленьких та зручних сумок, наплічників та інших подібних речей з котрими зручно возитись і туди влізає все необхідне, я можу розповісти що робив тоді чорт. А чорт тоді поїхав чи то в Китай чи то в Корею і притягнув звідти по українських селах, хуторах, містечках великі та “зручні” сорокалітрові торби кольору “в клєточку”. З того часу наш народ, дуже вміло, я б сказав навіть з великою майстерністю використовує ці геніальні диявольські речі в побуті… і в маршрутках.
Складається враження, особливо зранку, що кожна маршрутка то останній на весь світ Ноїв ковчег. І всі, всі без виключення хочуть на нього попасти щоб спастись. Люди, коні, бики нетавровані, дракони, динозаври з вище описаним диявольським торбою-знаряддям-вбивства, пси, коти, щурі, миші…всі, абсолютно всі без перебору. Коли ковчег нарешті рушає починаються роздаватись крики скавчання, пищання, гаркання та гавкання звірів, чи то все ж таке людей, одне на одного. Це все припиняє сам Ной, з недопалком прими без фільтру у роті, він горланить матом на весь салон щось про неоплачений проїзд і всі заспокоюються.
Виходиш з цього ковчега на вулицю і починаєш задумуватись над сенсом свого буття, дякуєш Богу, що сьогодні ти не помер в середині чудобуса, вдихаєш на повні легені свіжого, хоча і загазованого, міського повітря і рухаєшся у напрямку точки де ти проведеш свій день. А вечером знову, знову на зупинку…..