Юрій Андрухович – Школа. IV чверть

Що хочуть наші спогади від нас?
Як жити нам без погляду назад?

Цей перехід, мов по воді убрід,
це сходів кам’яні широкі марші
у сірім домі, де вмістився рід
облич. Вони течуть, молодші й старші,—
живий потік очей, легкий поклін
за Грицеву науку і мороку!
Повільна мука сьомого уроку,
каштан вікна,

ясний ліхтар колін

Джульєтти, що закохана в Ріккардо
(у неї завше фото при собі),
чернича одіж, голуба кокарда,
напіврозквітла спрага на губі,
і невідомо, жінка чи дитина
застигла, непорушна і картинна,
понад полями зошитів і книг,
уваги не звертаючи на них…

Чорнильні піктограми всохлих парт —
немов реклама, змінна й загумінна,—
не сад пісень, авжеж, не панна Інна,
а ліс шарад, і навіть хіт-парад,
і навіть географія пахка
настінних карт — зогиджених екзотик —
стає цілком буденною на дотик,
тому, нудьго, й чекаємо дзвінка
або підказки, наче на спектаклі!..

Вазонки вкляклі, патронеси бляклі
(усім за сорок, жодної нема,
в яку б не закрадалася зима).
Але історик! Мудр і сивобрив,
на кафедрі вознісся, мов на скирті,
а черепи, а пуголовки в спирті
ще слухають, про що ж він говорив…

І все ж обов’язковим є фінал:
зійде згори дзвінка верховний голос
на коридори, де так тихо й голо,
і кожен коридор — немов пенал.
І двері!.. і крізь них — бігцем у світ,
і десять років квапляться услід,
а ми — такі нові на цьому світі,
як прозелень у вітряному вітті…

Що можуть наші спогади змінити?
Як жити нам без погляду в прийдешнє?

автор: Юрій Андрухович