Юрій Андрухович – Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє
нетрями старою дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,

ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик —
теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.

На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами
може, туга, може, фуга…

Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли
(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

автор: Юрій Андрухович