Юрій Андрухович – Літоґрафії старого Станіслава

Літоґрафії — гравюри на камені.

Старого каменя в колишньому провінційному Станіславі (нині Івано-Франківську) лишилося не надто багато. А проте іноді вдається прочитати з нього щось тривожне і гостре, наче лінії подряпин на мурах у Фортечному провулку.

Якось на камені проступило, наче тавро, прізвище власника будівельних та промислових закладів Серафіні. Це стало нагадуванням про долю сотень і сотень його робітників, що зводили до небес новітні піраміди і навіки поверталися в землю з якимись, тоді ще не ясними, бунтівничими пломенями в очах.

Тінь юнака Гошовського переходить шкарубкими стінами середмістя. Одного пополудня революційного 1848 р. він не повернувся з гімназії додому. Не бувши ні змовником, ані повстанцем, потрапив під сліпу жандармську кулю під час вуличного бою. Але похорон його став гарячим відблиском «весни народів» у затхлому містечку. Так, уже перетнувши межу короткого життя свого, він виступив на боці повсталих і переміг.

Та поруч із героїчними маршами камені міста пам’ятають і «котячі концерти». Це бунтувала молодь, протестуючи під вікнами вірнопідданих гімназіальних менторів проти тілесних розправ і повсякденного лицемірства. Ці зойки, ці чорні бурсацькі жарти, супроводжувані лайкою й тарабарщиною, не здатні були змінити щось у містечку, але споконвічна туга за добробутом і любов’ю зболено відлунювала в них.

А на вищих поверхах вирували опереткові куплети. Власники вітрин і кредитів розважалися, самозабутньо плекаючи розкішно-хирляве дерево манекенної культури: галантерейний блиск пасажів і казино, гранітні портали банків та плюшеві готельні алькови. Водночас не цуралися й відверто плебейського «Фотопластикуму», де за помірну платню можна було оглянути спроектовані на екран образки з найекзотичнішими сюжетами — і виверження вулкана Етни, і «свято ліхтарів» при дворі китайського імператора.

Тож за вибухами оркестрів і фейєрверків не були почуті скарги з-під землі. Там, на міських Валах, було кілька напівзасипаних печер. За переказами, то були залишки давнього підземного ходу з лабіринтами і потаємними розгалуженнями. Туди приходили на ніч усі, кого вже не впускали навіть до нічліжок. А найбільше — бездомні діти, ці підземні духи старого міста, що тліли там у кам’яних мішках поміж двома безоднями світу — горішньою, з її розкошами і благодійництвом, ліхтарями і лімузинами, та нижньою, з її середньовічними похованнями, попелищами та кістяками.

А над усім крокував, розгортався із небуття XX вік з його тріщинами, трагедіями і тріумфами — «нефотопластичними», але прекрасними. Він немов прийшов услід за залізницею, що 1894 р. доповзла до гірського Рахова. Малося на меті возити нею до Європи карпатський ліс, без якого зимно було в цісарських покоях напередодні світового катаклізму. Залізні рейки лягли над неторканими проваллями. Анфілади щонайчорніших тунелів протяли пазухи скель. Залишилися в темницях нашого минулого безіменні будівельники.

І все ж цикл літоґрафій завершую саме цією. Голос утоми і відчаю став голосом надії. XX вік уже йшов до людей.

автор: Юрій Андрухович