Юрій Андрухович – Елегія сусідських облич

Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік за парканом, у білому френчі
(бо він же за Польщі служив на міській залізниці)
стояв непорушне і очі вдивляв старечі,
як у тумані зникали сукні й спідниці,

де минали літа, і надходила осінь і сльоти,
і на ринвах узимку ясніли бурульки сусальні,
і ховали Ісайю, що витерпів гетто й сухоти,
і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,
а родина шевців пристарала на погреб вінка —
був колючий, барвистий, пишався врочисто,
і старого спровадили спати за місто
(а пані Жуковська дивилась на все це з вікна).

Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі
залітали в городи і бризки збивали зі скла,
і з’являлася жінка, маленька, мов ґнотик свічі,
і сварила босоту, що знову квітник потовкла,
бо тюльпанне угіддя, шовкове, як тілу сорочка,
водночас їй боліло, як вища життєва екстрема,—
тьотя Люся, вдова сорок третього року, ворожка,
що казала не «хризантема», а «ризантерема».

Повертайтесь до мене всі — неписьменні і вчені,
ось торкнуся рукою — і ви оживаєте знов:
Чорна Манька, що мала вугілля в дірявій кишені,
доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,
малярі й пічники, скрипалі й милосерді медсестри,
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,
пішоходи-птахове, не вписані в пишні реєстри,
виростаєте, вже недосяжні для чвар і обмов.
Не вощані ляльки й статуетки німі з пластиліну,—
пожильці привокзальних садів у цупких сорочках,
в середину століття, повоєнну й гірку середину,
ви прийшли мов до дерева,

під промоклий розгойданий дах. —

Ох те дерево!
Превеликий волоський горіх.

Восени він себе роздавав од гілляк і до дна,
розсипаючись нам, як достатком обтяжений ріг
(а пані Жуковська дивилась на все це з вікна).
Ми збирали горіхи у глеки,

у відра,
в мішки,
ми ясну гіркоту у вологі долоні вбирали…

…Виїздили, міняли квартири, вмирали.
Та життя все одно споришем обсипало стежки!..
(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка минула).
Ці прожиті міста — мов рука, що торкнула…

автор: Юрій Андрухович