Ти змушуєш мене посміхатись
Так ніжно, наївно, а головне щиро!
Я наче те дитя, якому щойно подарували нову порцелянову ляльку.
Обережно обіймеш теплими долонями мій тендітний стан
І в ту ж мить серце ладне задати шалений темп але…
Зупиняється час.
Ти умієш торкнутись душі,
Грати струнами арфи моєї свідомості
Твої поцілунки як щойно розтоплений цукор…
З ноткою доданої до нього кориці.
Кортить впасти трояндовою пелюсткою тобі на груди
Та дихати в унісон спокоєм,
Насолоджуватись кожним сплетінням рук .
Немов олівцем намалюю ескіз – любов,
Лишень для нас двох!
автор: Юля Щесюк
