Знаєш, якщо мені вдасться дожити до сорока,
я відпущу собі бороду, як у Хема.
Ти скажеш щось типу: «Думати в цих роках
про такі речі дивно й не зовсім в тему».
Після мовчання я тобі відповім:
«Сорок – це, дійсно, дуже нахабні плани.
Знаєш, я відчуваю себе старим,
і, тим не менше, періодично п`яним».
Знаєш, якщо мені вдасться дожити до тридцяти,
почерк лишиться тим же і очі – тими ж.
Знаєш, колись я можу вночі прийти,
стукати в двері, знаючи – не відчиниш.
Ви з тим дебілом зів’єте своє гніздо.
Я дзвонитиму п’яний – промах… промах…
Ти вийдеш, здивуєшся, як я іще не здох.
Потім подумаєш: ну їх, таких знайомих.
Знаєш, якщо мені вдасться дожити до двадцяти,
я буду любити «Ротманс», тебе і каву,
писатиму вірші, і в деяких будеш ти…
На жаль, тільки в віршах.
Нічого.
Перечекаю.
автор: Влад Лукащук
