Віталія Костюк – Я пам’ятаю хату. Хату з тином.

Я пам’ятаю хату. Хату з тином.
І глечики полив’яні на ньому.
А в хаті пахне кропивою й кмином.
І промінь сонця на світанку золотому.

Такою уявляю Україну.
А за моїм вікном – одна синтетика.
І пахне вже не травами, а димом.
А потім скажуть: «Це така генетика»…

І Україною уже назвали все:
Готелі, ресторани, нічні клуби.
Хіба для нас країна – не святе?!
Вже на сакральне вищирили зуби!

Спинись… спинись, асфальтова епохо!
Століття криз, інфляцій та деструкції.
Де той патріотизм? Ну хоч би трохи?
І в магазинах імпортна продукція.

В нас забирають мову! Нашу мову!
Та, що в свідомості давно вкорінена…
Та ж те російське – іноземне слово
Вбиває наше, наше, що знецінено!

Багато слів і жодного прогресу.
Ох, скільки їх даремно вже промовлено!
Держава у постійному процесі –
Так кажуть ті, що нами були обрані.

Та як ми сміємо співати: «Ще не вмерла…»,
Коли вбиваємо країну власноруч,
Коли її неоціненні перла
Обмінюєм на закордонний бруд.

автор: Віталія Костюк

Я пам'ятаю хату. Хату з тином.