Він сьогодні упав у провулку,
Лиш «Вставай!» десь кричали йому,
Серце билось так боляче й гулко,
Проводжаючи в дивну пітьму.

А що мариться всім перед смертю?
Що солдати усі бачать в снах?
Рідну неньку і дім, що не стерто
У тих змучених душах й тілах.

Босоноге дитинство і радість,
І тривогу, і ніжність хвилин,
Ніби блуд ця кривава реальність,
Цей гіркий, наче доля, полин.

Є затьмарене болем бажання,
Як Вкраїна устати з колін,
Може це його думка остання,
Серед білих, стурбованих стін.

Тут не видно ні неба, ні раю,
І його хтось так просить: «Зостаньсь…»
«Лиш як будуть ще війни – сконаю,
А сьогодні, – шепоче – не здамсь».

Там де бій розриває кайдани,
Залишились солдати, як він,
Комусь вічність чи зболені рани,
А їм сниться, їм сниться лиш дім.

автор: Вікторія Невідомська

Меню