Я готовий стілитись під неї,
наче червоний килим під ноги Емми Стоун у Каннах.
Вона сама ніби з екрану
і я, дурень, тану,
як сонце, коли його захід.
Мимохідь
вона розповість як справи,
і це робитиме мій день яскравим,
наче її слова мають барви,
малюючи мене у червону, як серце, фарбу.
Я ладен буду спалити сусідський дім,
якщо цим приверну її увагу.
Біс зі мною і ним,
якщо я матиму для неї хоч якусь вагу.
Я перетворюватиму на вино воду,
писатиму сонетами про її вроду,
відкрию нові джєрела – втамувати її жагу,
якщо вона хоч раз попросить мене про малу допомогу
не як друга, заради Бога,
а як когось, кого б вона вподоба.
Усі ці хитрі погляди з-під лоба,
ніби-то тендітна й добра,
а до біса хижа.
Я колись сам приб’ю себе за це –
милування бездушним лицем,
але ще розповім її, що не бачив таких. І яка вона дивовижна.
автор: Вероніка Петрик
