Вадим Василенко – Це стокрилля доріг…

Це стокрилля доріг, що летить до незнаного дому,
нескінченно тривожне, як шерех гінкої трави,
бо за обрієм – ти, непізнавана і невідома,
білі руки простерла, спустивши у ніч рукави,
як розпрямлена груша. Далієш кудись невагомо

і ростеш ніби тінь. Не пригублений глечик утоми
розіб’ється із дзвоном. І голос у тебе тремкий,
та слова – свіжі груші, закутані в теплу солому.
Пізній сад нерухомо торкає леткими крильми
заколиханий обрій, що тоне в безсиллі німому,

запливаючи в темінь. Про тебе не мовлю нікому,
і під місяцем повним засну, мандрівничий сумний,
заховавши обличчя на груші, у гіллі густому.
Проступає безмовність. І тільки нічні вістуни
метушаться у листі й собі засинають у ньому.

автор: Вадим Василенко