Павло Мовчан – “Шум вітру згасав… то спалахував зримо…”

Шум вітру згасав… то спалахував зримо,
то ніби зазубрини лісу рівняв,
то наче чіплявся повісмами диму
за вістря ялини і стовбур хитав…
Я в паузах подмухів чув своє серце
і думав про ритми небесні й земні:
пульсують під снігом самітні джерельця,
бо сила життєва завжди в глибині.
Та й смертна потуга завжди в серцевині —
вона в нас присутня з початків життя…
Хитається стовбур — тріщить деревина,
сухенькі галузки донизу летять…
А там із безодні небесної зірка
шле імпульси світла тонким-претонкі,
і в шибці повітря буравиться дірка;
сигнали ідуть, та не знати які.
Не знати, кому засторога, для кого;
та латочка кругла на грудях димить,
побита джерельцями всюди дорога,
і вітер в пропаленій дірці свистить…
І стукає кров тупо кульками в скроні…
Я ж в паузах слухаю тишу сумну:
крізь мене йдуть токи високі з бездоння,
то час протіка з висоти в глибину.

***

Меню