Павло Мовчан – Кілька здряпин на дні казана

Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог — далеко…
Покинутий давно, та не забутий, ні…
Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:
знесилені тіла та душі преясні…

Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,
і погляди взялись коростами іржі.
По обрію йдемо в лахманаччі велично —
тут відчахнеться тінь від тіла на межі.

Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:
які ж ми нікудишні, здорожені які.
Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:
картоплі лушпайки та висівки давкі.

Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,
бо знали, знали ми, чого воли ревуть.
Безпаспортні єства уперто рвались в простір,
та не змогли здолать весняну каламуть.

З-за обрію в село приходили по душі,
і міряли життя прожите — трудоднем,
і мурувався рай, росли на вербах груші,
і починався день, освячений вождем…

Ковтьобами ж в село забрьохані вертались
з обіцяних вершин знетямлені батьки, —
пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,
по спинах їх шмагали дощані батожки.

По обріях життя чіткі ходили тіні,
на циферблаті дня все карбувався крок.
Зривався голос чийсь в хліві від голосіння:
—Нема корівки в нас. Зоставсь один ціпок.

Покинули б хоча б налигача для мене,
аби дитячих мук не бачити мені…
— Як вижити змогли? — дивуюсь й досі, нене,
на прілих колосках, по норах, в бур’яні?

В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпин
зосталося на дні, що зблиснули, як сміх…
По жилах й досі ще струмує кілька крапель,
які я з казана тоді вхопити зміг.

На обрійній межі відчахуються тіні,
та легкості ніхто від того не відчув.
Бо мури височать навколо ще камінні…
— Іди, і не вертайсь! — я сам собі кричу…

Зотліло вже давно все домоткане дрантя,
і оголивсь каркас — відкривсь бетонний рай.
Казенний чути крок у токоті курантів,
рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть: «Ура!»

***

Меню