Андієвська Емма – Базар – поруч і осторонь
з “Базарів Страшного Суду”
Від свята відсвіти ідуть:
“Ти справді ти, ти справді тут?”
Щоб ні ступити, ні пройти:
“Жерун буття, обітниць путь,
У пута – низ і висоту!”
Крізь помахи, слова, літа
Глухих падінь, лунких літань, –
Вузлом із осетра і ножиць –
І світ навпіл: молюска ніжність
Струмка легеню в попіл нищить
Щоб поверхом рослинним нижче
Спокутувать куляску множність:
“Сточили хмару хробаки,
Краплину видовжу в ріку!” –
І до стеблистої щоки
Жучок протору приточив
Так м’яко, що ніхто й не зчувсь
(Погоди плавальний міхур
Ліг відпочити на мохи).
Одбігши вух і личаків,
Зорю везуть на слимаку –
Мчать спалахи на патиках.
Забувши циркулі і межі,
В патьоках тіста і молозиві
Базар на боці бабок множить,
Стіну піднявши за волосся.
“Ти справді ти, чи так здалося?”
В зелену лутку з лотоків
Являють хлястик пелюстки.
Забувши первородний темп
(Що діялося на мостах!).
Грозою аґрусовий тинк –
Задухи помсту й тісноти –
Пласти природи пролистав,
Листами ляпаючи з тумб:
“Ти справді ти, ти дійсно тут?” –
Щоб просвітами німоти:
“Не та хода, не та мета!”
Із пісні вирвано мотив,
Що коней колобком мете.
Не зупинити те, що коїться.
Натовп? І до води звикають.
Метиловими язиками
Базар від себе відрікається:
“Нехай заказано законом,
І з-під замка нутро докину”, –
Жмутами м’ясо рве зі спини:
“Ти дійсно ти, чи тільки спомин?”
На купу розум, тіло, пам’ять, –
Нехай на перехрестях палять,
Новою плоттю вдягне подмух
Із попелу, і скрою спрощень
Воскресши на очах зі споду:
“Стіна – стіни зазнає спротиву!” –
Й ніде нікому не в кутах,
Що виживши, живцем кона,
Прозорі зору халабуди…
Стоїть пейзаж налитий в бутлі –
Двигтять рослинні ранки збуту.
Набік молочну плівку будня –
Й комахокрилий всесвіт дудлять.
На обрії в чохлах майбутнє.
Каркаси, полум’я хребти,
Що з хрустом з місяця ростуть,
Базар по каннах розметав:
“Нехай в наперстку зорі сплять,
Нема напарника літать,
Самі папуші і осли!” –
Буття із діжки – питуном,
Весь мерехтом – і потонув.
Озерні лепехи посли
На лапах спомин пронесли,
Надсипавши в росу паслін, –
Й по той бік. Тільки вогкий слід
Кривою в кровоносну гру
По серце, по колодки вгруз
Сліпучістю білків і гроз,
Назавжди, так увесь нараз,
Від світлоносної зарази
Безсилий глузд, золою розум,
В сліпі кути ковтком розносить,
Зустрів – і захлиснувся навстіж.
“Ти здійснення чи слуху витвір?”
Огуддя гублячи і первні
(Надмірну проявивши ревність,
Зворотного домчали рівня)
На паляницю – Суд Страшний –
Летять на дудці хирляки.
Розтявши душу, дух левад
М’яку виделку вилива –
Звиса з виделки голова:
Веде на царство половин,
Де гусінь губкою з трави
Здіймає міхи воскові
В світи зернин і заковик,
Де кущ-хижак, глибин тварина:
Весь мацальця, іде по ринві
І покришкою трощить ранок,
Завинувшися склом від реву,
Назавжди узаконив зриви,
Що в навіженість наріка…
Хоч як тебе я не зрікавсь,
Базаре, ти з усіх лукавств,
Із вироку, із кости й крови
Відкраяний (і крицю кривдять),
Із розчинів, як нетля пам’яті,
Навіки в застінки – злопам’ятний,
У піджмурки, у навтіки…
Зелені плями на руках.
Рай цвіркуновий на жовтку,
На капустяному листку,
На похваті у холодку.
Збіговисько лопатекрилих,
Ластатих вій, обрубки вимірів,
Розплесканих пластами, вимерлих
В таке завершення світів,
Щоб тільки присмерком світить
По той бік світла й сліпоти.