Андієвська Емма – Арістодімос Ліхнос

Творення міту про коханця Діоніса і Персефони

Я зійшов у цю долину разом із світанком,
Але тепер мені перегородили дорогу яблука,
І ноги мої ранить трава, що обернулася в скелі,
В долині, батько якої сонце.
Я тебе не гукав, хоч я і знаю,
Що ти стоїш зразу за сонцем
І що тебе можна навіть рукою дістати.
Але шлях до тебе перегородили мені яблука,
Вислані Персефоною.
Вона жінка, і вона невблаганна.
І я чую, як ти віддаляєшся
По той бік яблук.

Плач Діоніса

Я бачу тебе на березі,
Але я не вийду тобі
Назустріч.
Ти вже охоплений проминанням,
Яке тебе відносить
Разом з гіллям,
Що несе водою.

Як важко стояти на березі
Вічним.

Різні Вдачі

Коли я слухаю тебе,
Я здаюсь собі глибинною рибою,
Що приречена жити на поверхні.
Мій друже,
Юність, з якою ти носишся,
Як перекупка з ганчір’ям,
Це більш, ніж сумнівна річ,
І виїжджати на ній обома ногами. —
Якби я не вважав це
Аж таким несмаком,
Я сказав би, що це небезпечно.

Лист

Чому ти не прийшов,
Адже я чекав тебе до перших півнів,
Маючи за співбесідника воду
І прибережні кущі,
Що імітували твої кроки і подих,
Кожного разу, як я збирався відходити.
Якщо ти зволікаєш побачення,
То май відвагу сповістити мене своєчасно.
В мій вік задовольнятись водою й місяцем,
Чекаючи на тебе до перших півнів —
Мій друже, навіть заради тебе
Це вже занадто багато.

Помста

Я зовсім не захоплений твоєю обережністю,
Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити.
Але якщо ти думаєш,
Що твоєму фалосові
Варто поставити пам’ятник,
То повідомляю тебе :
Я не той будівничий.
Я ліпше волію самотній вечір,
Ніж уславлений камінь,
На який підіймають ноги
Усі міські собаки.