Дмитро Загул – “Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я…”

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне підвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора, ріднесенька, як пташка, заводить.
Сльзинками дрібненькими подвір’ячко росить,
На серденьку тяженькеє каміннячко носить.
Щовечора вбивається сестричка Катруся
І в матінки питається, чи я ще вернуся.
Давно мені змережана сорочечка біла,
За сволоком залежана сопілочка мила.
А братчик мій прочитує щосвята папері –
Про мене він розпитує і спить без вечері.
Я з рідними розлучений, заплакані очі,
Він вдосвіта засмучений до темної ночі.
А пісенька, як пташечки легесеньке пір’я,
Летить собі до хаточки на рідне Підгір’я.

ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, КОЛОМИЙКИ

Меню