Леся Українка – Ізольда Білорука
Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.
1
Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
хотів йому віддати
своє кохання й сум.
Та ледве де береза
лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.
Крізь віття синє небо
погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
спогадує ясні.
З одчаю на узлісся
іде сумний Трістан,
аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
упав у борозенку
і тяжко заридав.
Прийшла дівчина жати
і постать зайняла,
почула те ридання
і ближче надійшла.
Мов доля необорна,
була її краса,
і чорна, мов те горе,
була її коса.
Хороші в неї очі
і темні, мов одчай, –
хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.
А голос у дівчини –
мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.
Спитав він: «Як ти звешся,
дівчино таємна?» –
«Ізольда Білорука», –
відмовила вона.
«Се ймення – найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»
2
«Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.
Мені ти слова промовляв
палкої любови,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?»
«Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий…»
«Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана». –
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»
3
«Ой матінко-феє Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов ангел у божім раю».
«Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
в колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав». –
«Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна».
«Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
блакиту морського позичить
попросим русалку саму».
«Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю».
«Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
одного не зможе Моргана –
твоєї душі одмінить».
4
У темнім лісі знов Трістан
самотну терпить муку,
і жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
і враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова…
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
«Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
кохана чарівнице?
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?
А де ж твій кубок золотий
і те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
його доп’ю охоче!
Напій кохання нам заллє
і згадку про розлуку». –
«Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Білоруку?»
«Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!» –
«Трістане! Що коли вона
про тебе не забула?»
«Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!»
«Трістане! в тебе є гріхи,
великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
в святім Єрусалимі».
«З тобою, люба, я готов
іти на вічні муки!» –
«Трістане! Годі вже розмов,
поглянь мені на руки!
Згадай, кого ти посилав
сьогодні до Моргани!
Куди ж тепер мене пошлеш
загоїть в серці рани?
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, –
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гробу».
5
Трістан у недузі лежить,
ослаб, мов дитина,
не служать нічого йому
всі чари Мерліна.
А фея Урганда з-за гір
сказала лукава:
«Тут може одна помогти –
Ізольда Білява.
При тій злотокосій тебе
і смерть не поборе».
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
І другові так наказав:
«Як згодиться мила, –
ти свій корабель наряди
у білі вітрила.
Як ні – то напни лиш одно,
велике та чорне,
хай потім у ньому мій труп
чорнява угорне…»
6
«Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,
де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
чи не леліють білії вітрила
на видноколі в сизій далині».
І мовчки йде Ізольда Білорука
на берег моря, на високий шпиль…
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: «Що? Яка яса?» –
«Щось мріє там далеко у просторі». –
«Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса».
І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
і злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер». –
«Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»
«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна – ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, –
його покриє чорная коса».
[21.07.1912.]