Леся Українка – Хвиля

Хвиля йде,

вал гуде –

білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе

на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,

скине з себе все, що ясне,
й гасне…

Хвиля смутна,

каламутна,

вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.

Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.

І зітхає,

і втихає,

рине в море величезне
й чезне…

Чи вона

йде до дна?

Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою

під вагою

там вона довіку стане
й не повстане?

Чи полине

межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,

розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине

і гучна,

і бучна,

переможно валом сплесне
і воскресне?

[Євпаторія, 8.07.1908]

Меню