Я син землі, таким мене зробили
Мої батьки, а виучив прогрес.
Навіщо нам Дніпра прадавні схили
Ми зводим над душою Дніпрогес!
Я не хотів би мучеником бути,
Та як по іншому я вивільню себе
З земної суєти, що тягне руки
До мого «Я» – і рве, і рве, і рве.
Наш грішний світ крутитися втомився,
Лиш тихо стогне між космічних сфер,
І наче ж тільки-но на світ я народився
А навкруги вже кажуть, що помер.
Як швидко плине небо над століттям
Перегортаючи десятки поколінь
Душа моя вкривається лахміттям
Скидає шар дитячих сновидінь.
Я не побачив як померла осінь,
Як труп її завіяла зима,
Ніхто за нею більше не голосить
Нема поетів – всіх змела чума.
А замість сонця, море ейфорії
Нам куці ангели спустили за гріхи
Я на смітник повикидав всі мрії
Віддавши душу чорту за борги.
й, що тихою ходою?Де мій спокі
Мене водив у небо до зірок?!
Усе пішло за темною водою
Закрию очі і зроблю останній крок…
Прокинувшись, лиш сплюнув спересердя
Згадавши низку пам’ятних подій,
Тяжкий кінець епохи милосердя
Мільйони ненароджених надій.
до публікацій Сашка