– Чуєш, дівчинко, у мене сьогодні потяг. Мені потрібно йти.
Чомусь постійно від тебе приходиться йти.
Мені не вдавалось ніколи придумати собі виправдання.
Дівчинко, моя маленька дівчинко, скоро потяг, потрібно бігти,
занадто дорогі квитки, занадто мало аргументів, щоб залишитись.
А у відповідь вона лише сказала, що любить мене,
мабуть, вклавши в ці слова бажання донести,
що понад усе ненавидить мене, за свою ж любов,
але змогла сказати тільки, що любить.
На більше їй, банально, не вистачило часу.
Якщо би його було більше,
якщо би сльози не наливались в її майже смарагдові очі,
вона б, можливо, сказала, що буде завжди мене любити,
буде вчити напам’ять всі мої вірші
і готувати смачну вечерю, з надією, що я все ж прийду без попередження,
коли мені набриднуть лабіринти чужих квартир, різновиди запахів жінок.
Коли мені набридне вивчати схеми нових міст, номери телефонів чужих дружин.
Коли не залишиться грошей на квитки,
коли мені захочеться спокою та турботи,
вона знає, що я прийду.
Вона знає, що найкраще мені було з нею. Знає, навіть, те,
що я дуже хочу повернутись, просто зараз не можу,
бо в мене купа нових віршів та літературних заходів.
Вона настільки мене любить,
що готова пожертвувати собою, заради моєї творчості.
Вона свята.
Вона ангел із чорним волоссям.
Вона грішниця.
Вона моя спокусниця, бо я не можу встояти перед її чорним волоссям та запахом її тіла.
Я не можу не цілувати її губи, не насолоджуватись її красою. Я не можу не любити її.
Саме тому йду, бо найкраще, що я можу зробити для цієї жінки,
це, як писав Жадан, померти подалі від неї.
Але вона сказала, лише, що любить мене.
А що, насправді, вона хотіла вкласти в ці слова?
Можливо те, що ніколи не буде більше нікого любити,
знаючи, які мерзотники всі чоловіки, окрім її сина?
Можливо, що я не гідний її любові? Не знаю. Вона сказала лише, що любить.
Мені більше і не потрібно було нічого.
Її любов – найкраще, що я міг отримати у цьому мертвому місті.
Сьогодні вночі у мене потяг у той світ.
Вона більше ніколи мені не розповість,
що мала на увазі, коли крізь сльози казала, що любить мене.
І цієї недосказаності буде достатньо, аби порвати квиток.
автор: Тарас Марищук
