Сповідь навіженої

Зубний біль в серці – це про мене,
Про таких дурочок, як я.
І стоматолог тут безсилий,
Хай к чорту котиться земля!
Горіть всі соплі-воплі в пеклі,
І погляд грьобаний, й слова!
Сміттям, непотребом вюнючим
Забита в мене голова.
Кричати хочу, як дибілка,
Заритись головою в звук,
Щоб він почув, і з переляку
Не відчував ні ніг, ні рук!
Аякже! Друзі ми хороші!
В контакті пише : “Як діла?=)”
А в мене серце: стриб – побігло,
І либа до ушей лягла.
Та що мені усмішка, Боже!
Продовжує життя на мить?
Та що секунди, коли днями
Душа ображена болить??
Та що я “божкаю”, навіщо?
Мої до сраки молитви!
Благання припинила, стихла,
Вже треба якось далі йти.
Але не можу! не виходить!
Клюють, наче орли, думки.
Та я ж не Прометей, не вічна,
Відсохнуть к чорту печінки!!
А раптом так всім буде краще? –
Поставлять авки-свічечки,
Деньок-другий поплачуть…може…
Й розійдуться навкруг хмарки?..
Що я пишу??? Ні, це не вірші! –
Дурня, фігня, мурня, – як хочте!
Я житиму на зло тим падлам.
Тальки, бажання, не наврочте!
Згадаю фразу незамінну:
Хай здохнуть, хто не захотів!
Їхнє життя нудне й нестерпне,
Як у зажерливих котів!
Все принеси-подай, як пану!
Не покоївка я, дружок!
Я замахалась! Давай, милий,
Роби сміливо перший крок.
Не можеш? Ну звичайно! Правда ж?
Всі ви такі. Любов, любов!..
Нема її у них, втопилась
У пляшці пива… Ах, прокол!
Плювати я на вас хотіла!
Живіть – із вами алкоголь.
Та тільки це не допоможе,
Без нас – пропащі, повний ноль!
Кусайте лікті, їжте сльози,
Вдавіться нашим почуттям!
Якби ж за серденько розбите
Платили свині ті життям!
Зубний біль в серці – це про мене,
Кохання в дупу нещасливе.
А я живу, борюсь, існую,
Бо я є жінка, я є диво!!!