Сосюра Володимир – Коли потяг у даль загуркоче…

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

автор: Сосюра Володимир