Сьогодення

Знову теж саме. Пора вставати. Ненавиджу ранок, але треба. Це ще одне нагадування, що я стала на один день старша….а нічого не змінилося, крім часу, звичайно. Іду заварювати каву. Ти будеш? Мовчиш….. Правильно, нічого розказувати знову казки. Вже не ведуся. Достатньо. Ти вже вичерпав свою чарівність щодо мене. Цукор подай. Не тупи…. Раз ти постійно біля – то хоча б будь корисним. Я почала писати. Але ти напевне в курсі. Ти ж постійно тут, дивишся в очі, читаєш думки, стараєшся витягнути мене на відверту розмову, а у відповідь що? Пустота….А знаєш звідки? Ти навчив. Ти завжди казав, будь сильною, будь то, будь сьо…( І що??? Я пишу…. слова самі просяться на папір, мушу їх писати, інакше в голові зроблять бардак, потім думки не поскладаю. Деколи задумуюся чи дякувати тобі за цю можливість..? Чи ні. Ще не вирішила чи щастя це писати. Знаю одне – душа не так болить після. Стає спокійніше. От бачиш і знову мене заносить. Не дивись на мене так. Мені пора.
А….і знову пуста кімната…. звикла вже. А…і ти тут. Чому нікуди не виходив??? Така гарна погода на вулиці. Чому в хаті знову все догори дном?? Ти знову читав мої твори? Для чого? Ти і так все знаєш – я пишу те, що відчуваю, те, що бачу, для чого ти вивертаєш мені душу…тільки затягнулася рана. Каву будеш? Могла і не питати..знаю, що без неї не проживеш. Що зараз пишу?? А хіба ти не читаєш?? Тепер всього багато…можна було б брати любу тему і щось придумувати, будувати речення, придумувати хід подій. Хах! Так..це не моє. Я пишу зовсім по – іншому. Це мене вибирають герої, сюжети і слова…я тільки пристрій для виведення їх на широкий загал. Мені може не подобатися, але я записую, щоб скоріше їх позбутися, а на їх місце приходять нові і цікавіші. Раніше я не писала. Не було потреби. Колись в мене був ти –а тепер замість тільки папір і слова…герої, сюжети, сцени, проблеми. Змінилася? Можливо, та що тут бути скромною. Так, я змінилася. Я не стала іншою – я по – іншому дивлюся на світ. Завдяки тобі, твоїй допомозі. Бач..ти викрив в мені багато граней і рис. Дякувати не буду. Це була твоя робота – бути надійним тилом, стіною і захистом. Ти майже справився. Майже. Решта я повинна була доробити сама. Це, звичайно, досвід…але ти в боргу переді мною. Але ми знайдемо спосіб розрахуватися. Давай допивай каву і йди. Скоро прийде Він. Не хочу, щоб знову нервував, ніби тут є хтось третій. Ми домовилися – ти тільки тоді, коли я сама. Зараз – твій час вичерпався. Навіть не проси. Навіть не дивися так. Знаєш таке українське прислів’я – сім раз відмір , сім раз відріж? От…. ти навіть не спробував. А я навіть думки не допускаю. Так що ми квити. Ти різав по живому. А я…. візьму тебе ігнором …. для тебе ж це найстрашніше? Цинічна? Ні, я просто жива і відчуваю. Ми не на будівництві…то тільки там можна все зрівняти з землею…а в моєму випадку – навпаки – ти рівняєш, а воно все рівно проростає…. воно живе…. ти його створив, виплекав, оберігав, а тепер намагаєшся вбити? Ні..так легко вже не буде. Тепер твоя черга відповідати. Я пішла.
Не потрібно влаштовувати мені тут істерики…. Не кричи…Що, може вдариш мене? Ну, давай, покажи, на що здатний…. Ні…Ха ха…Ніяких будь ласка. Іди. Мені потрібно побути самій. Він?? Хто саме? Який ти наївний, хіба так важко здогадатися, що після того, що ти зробив, можна тільки помирати..а не шукати собі когось. Хоча ,чого це я виправдовуюся. Двері он там. Закриєш за собою.
І знову теж саме. Клятий будильник…чого він так голосно дзвонить. Знаю, що мені пора вставати. Робити ті справи, які нікому крім мене не потрібні. Блін, спала сьогодні паршиво, якісь думки крутилися постійно, якісь люді, і знову ті ж самі. Недавно прочитала, що якщо ти не можеш заснути, значить твоя душа відійшла до когось в сон, хто хотів тебе бачити. Таке враження, що вона і не повернулася. Але я знаю, де вона може бути. Ой…поспати би ще.
Господи, та непотрібно так лякати мене. Чого ти знову в таку рань? Тобі там не добре? Я вже привикла, звичайно, тільки можна було би хоча б постукати. Що сьогодні в тебе? Які проблеми, пропозиції є? Може щось конкретне? Немає… Жаль, звичайно, думала розважуся. Так, сьогодні в мене важкий день, багато справ, зустрічей з людьми, тому викладай швидше, що саме тобі потрібно. Поговорити? Ну, за чашкою кави. Більше часу поки не має в мене на тебе, та й навіщо, все вже і так ясно. Кажи, не встидайся. Думки читати??? А чому ти навіть не хочеш поговорити зі мною? Я ж вже погодилася… давай – давай. Час – це гроші, а я його втрачаю через твою дурну мовчанку. «Я хотів сказати, що той сон, де я просив забрати мене був правдивий, мені дійсно там погано, я хочу до тебе, туди, де мені буде спокійно, затишно і тепло.» Що? Ти взагалі з глузду з’їхав? Забрати? Як ти собі це представляєш? Ти частина моєї уяви, ти створений мною, ти частина мене. Як я можу претендувати на те, щоб забрати?? Ти сам пішов, сам все вирішив. Я тепер тут безсила, ти не залишив ні права вибору, ні права голосу. Я не маю права це робити, ти зв’язав мені руки. Вільно ми можемо спілкуватися тільки в мене в голові. Вибачай, але я тут безсила. Все. Я мушу бігти. Хату залишаю на тебе. Будь чемним хлопчиком.
«Блін!!! Що я натворив? Що робити? Моя остання надія – моя ілюзія. Моє бажання – моя мрія. Казати, що я помилився…. це нічого не сказати, я просто тупо облажався, так по серйозному, як тільки можна. Я… От представити собі не можу. Вляпатися по самі помідори, можу тільки я» – він нервово курив сигарету за сигаретою і ходив по квартирі, вдихаючи дим. В його голові бути тільки думки про неї. Вона…таки остання його надія. Надія – з великої букви, людина, що кинула виклик тому болеві, що він їй завдав, вона не здалася, вирішила битися до кінця, на смерть. Він повинен дякувати їй за це. Кожен крок нагадував йому, як він колись бував тут, брав її речі, вдихав її запах, бавився з її котом. То був веселий час. Був час, коли вони просто тупо могли лежати на ліжку, триматися за руки і дивитися в одну точку. Це були моменти близькості, на налагодження якої вони витратили мало часу, але багато зусиль. Вони були безцінними. Він впізнав на стелі ту виїмку, на яку вони так щиро колись дивилися. Сонце вже заливало кімнату своїм промінням і він вирішив прилягти на ліжко, щоб ще в котрий раз торкнутися її тепла, що залишилося після того, як вона встала. Колись вони це робили разом і він планував, що так і залишиться. Але все сталося зовсім по – іншому. Вона залишилася тією самою, хоча на підсвідомому рівні він відчував, що під безліччю проблем вона таки змінилася, помітно подорослішала, стала замкненою і не довірливою, її очі вже не випромінювали стільки безтурботності і спокою, як колись, коли вона сиділа в нього на колінах і пила пиво і вони весело проводили час. Тепер її очі випромінюють глибоке розчарування, вони стали глибокими і сумними одночасно. Треба би напевне картати себе за це. Але для чого? Вона сильна, він став причиною цьому. Колись він їй обіцяв це, що зуміє навчити стійкості і мужності, просто не здогадувався, що це буде саме в такий спосіб, не дуже приємний і втішний. Він причина її болю. І тепер, коли вона дозволила йому жити в її думках, він мусив хоча б якось загладити свою вину. Попереду був цілий день для роздумів.
Її кімната завжди була затишною, відтворювала її внутрішній світ, тут він черпав натхнення, пізнавав все нові і нові сторони її характеру, її привички. Звідси і вирішив розпочати. Аж тепер він придивився, що немає більше їхніх спільних фото, де вони були такими веселими і щасливими, замість – фото її любимого Васьки, пухнастого засранця, якого вона до нестями любила і бавила, як тільки випадала можливість. Кусочок сірої і білої шерсті дивився на нього своїми зеленими очима і він пригадав, як сам його полюбив при першій зустрічі. Щось ще змінилося в її кімнаті. Дійсно, більше не було спогадів. Кімнату наповнювала тишина. Вони вже не літали десь там високо чи низько і не шурхотіли крилами, а просто сиділи на меблях і дивилися на нього і сумно кивали своїм обгорілим пір’ям. Невже це вона таке зробила? – подумав він. Ні, вона не могла, вона не така. Хоча. Тепер він її зовсім не знав. Видно, що таки змогла. Його зацікавила її шкатулка, що лежала наполовину відкрита. Там було багато коштовностей, не було тільки його подарунків. Невже позбулася? Він відчував, як його все більше і більше покидають сили. Його силою були емоції, вони живили зсередини, підтримували його існування. Тепер ставало боляче. Він хотів дотягнутися до чашки з кавою, але помітив, що його рука пройшла повз. Все. Сили вичерпано. Потрібно чекати її. Вона завжди допомагає.
Він так і залишився лежати на ліжку, дивлячись у вікно. Сонце вже поволі сідало за обрій і повівав легенький вітерець. В його голові майнула думка, що було б класно сходити прогулятися, або ще краще пограти в бамбінтон, який вона так любила. Грали тільки вони двоє, це приносило їм море задоволення. Деколи вони грали просто, а деколи заради спортивного інтересу на поцілунки чи ще щось. Такі миті назавжди залишилися в пам’яті, тоді в неї була найчарівніша посмішка, посмішка малої дитини, якій купили нову іграшку. Багато вже часу пройшло, але вона ще не викинула ракетки, напевне думала, що ще колись випаде можливість пограти.
Да! багато думок крутилося в той день в голові, але що з того. Присутність біля неї була найціннішим скарбом. І його потрібно було цінувати, він відчував як їй боляче знаходитися в такій ситуації. Він знав, що довго вони так не витримають. Він тримав її минулим, а їй потрібно було рухатися далі. В нього своє життя, в неї своє. Спогадами не можна жити вічно, інакше можна взагалі випасти з реальності, він цього не хотів. Вона вже раз це пережила, другий просто не витримає. Спокій…їй був потрібен спокій, і тільки він міг їй його дати.
Тихенько відчинилися двері. Прийшла вона. Він прокинувся. Вона зайшла до кімнати і побачила, що він лежить на її ліжку. Вона кинула сумку і лягла біля нього. Було добре. Він гладив її волосся як в добрі старі часи. Вона лежала з закритими очима і ніжно посміхалася. Вони говорили думками. Ніяких слів, ніяких голосів, тільки відчуття і биття сердець.
«Я чекав на тебе. Я весь день провів в тебе. Навіть я відчув, що все змінилося. Немає фото, немає тієї атмосфери наповненої нами. Це відчувається. Тут були чужі, чужі чоловіки, я відчув їхню присутність. Вони сиділи в твоєму кріслі і торкалися твоїх речей. Я багато думав, що з цього вийде. Тобі так не можна жити. Ти ятриш рану, яка вже затягнулася. Я мушу переконати тебе припинити це. Я сам вляпався в цю дурну ситуацію і сам буду з неї виходити. Ти повинна продовжувати жити далі, зберігати наші спільні спогади і нас. В твоєму маленькому світі ми все рівно будемо разом. І в моєму також.»
Дякую, звичайно, за лекцію і за вишукані слова, але так не піде. Не потрібно бути до мене таким добрим. Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? Ти з’явився нізвідки в моїй квартирі і залишився тут на два роки. Ти постійно тут, коли не прийди, коли не подивись. Ти постійно тут.!!!! Що???? Це так. Я не знаю як це вийшло, що ти живеш в моїй уяві. Я намагалася припинити це, забути, викреслити. Не можу!!! Воно живе. Воно хоче жити, воно проситься жити…. ти розумієш – жити, існувати. Воно живиться нашими почуттями, точніше їх залишками. Я вже звикла до твоєї присутності. Жити далі мені?? А я по твоєму що роблю…. живу далі, це ти зупинився, ти не знаєш куди податися. Тут тобі добре, там погано. То виріши, де саме?? де саме ти хочеш бути. Якби ти знав як я скучаю, як скучаю!!! Мені хочеться кричати несамовитими голосами, рвати волосся, рвати одяг. Ти спалюєш мене з середини, дотла, залишаючи попіл. Не хочу, не хочу!!! Я втомилася бути сильною, втомилася боротися. Я просто здамся, я не можу боротися проти тебе. Чому ти зробив мене такою ніякою, ні на що не здатною. Чому?? Чим я таке заслужила…………………………………………………………………… Не потрібно плакати, тут сльозами не зарадиш, тут вже нічим не зарадиш. Нічим. Іди. Залиш мене саму. І ніколи, чуєш ніколи більше не смій думати, що і як я маю робити. Я сама тепер це вирішую. Ти – повітря. А я несповна розуму, бо розмовляю з повітрям, тебе крім мене ніхто не бачить і не відчуває. Іди. Мені потрібен час.
Він розчинився в повітрі. Тільки легкий вітерець пройшовся по її ступнях. Вона так і залишилася сидіти на підлозі біля батареї. Вона знала, що цієї розмови їм не уникнути. Вже багато часу він знаходився поряд, просто сидів і спостерігав за нею. Так далі вже не могло бути. Він повинен був піти. В них завжди так було, він скидував на неї свої проблеми, а вона мала шукати варіант їх вирішення. І так знову. Забрати його. Куди? Навіщо? Як? Вона не знала відповідей. І, напевне, не збиралася їх шукати. Прийшло розчарування, а…. це дуже гучне слово… пофігізм.. вже краще. Да, вона скучала за ним, хотіла краєчком ока бачити. Але все кинути і знову робити щось для нього… НАПЕВНЕ……НІ… надто дорого вона заплатила за душевний спокій. Цю ситуацію вона ще в силах розрулити, а от далі.. вже питання часу.
Нарешті вона насмілилася встати і пішла на кухню. Відчувався голод. Намагалася вигнати всі думки з голови, щоб можна було спокійно поїсти. День видався важкий. Вона вже і забула як то бути щасливою і задоволеною життям, яке це відчуття, чим воно супроводжується. До цього ще було далеко. Попереду знову труднощі, які потрібно побороти. Як же вони їй вже набридли. В неї їх було багато. Але він один!
Знову ранок. Знову будильник….Ох…. Як все дістало. Чому саме зараз. Чому саме вона? Чому саме він?? Треба було вставати. Сьогодні новий день, який потрібно було прожити, перемогти. Вернутися додому переможцем, тримати себе в руках. Ніяких сліз і нав’язливих думок… тільки не це…. триматися до кінця. До кінця.!!!
Вона підійшла до дзеркала і побачила власне відображення. Вона наскрізь світилася, було видно як б’ється її серце і стікає кров’ю одночасно. На обличчі давно не було посмішки, м’язи, напевне, вже відвикли її створювати. Очі!! Очі!! Ніколи не обманюють. В них завжди можна прочитати всю історію, з усіма комами і крапками, героями і сюжетами. Вони живуть там, і кожного разу грають ту саму ж історію і з тим самим кінцем. І кожного разу в її душі закрадається надія, що одного разу кінець буде іншим, але… то тільки ілюзія… тільки..
Час таки піджимав і потрібно було збиратися на роботу. Вона кліпнула своєму відображенню і пішла одягатися. На неї сьогодні чекали люди. Вона любила власну роботу, їй подобалося писати і бувати в колективі. Робота завжди її спасала, від дурниць, які часто любили закрадатися в різні куточки її свідомості. Да… робота рятувала її від нього, від думок про нього. Вона вже давно це визнала. А що? Всі так роблять. Вона часто читала в жіночих журналах, що всі бізнес леді і просто леді під час негараздів в особистому житті вливалися в роботу. Ну… вона не леді… навіть з натяжкою…але вирішила спробувати чи дієвий спосіб. Виявилося, що дієвий. Головне, що вона любила власну роботу.
Вона вже збиралася виходити, взяла сумку, теку з документами, тільки ключів ніде не було. Вона ж поставила їх тут вчора. Ну де ж вони?
«Вони тут», – сказав він, тримаючи ключі в своїх руках.
Віддай. Мені пора на роботу. І чого ти знову приперся? Мені здається, ми вчора поставили крапку, що ти більше не приходиш, а сидиш там в своєї тієї… блін… як там її..
«Іванка. Я хотів, але мене тягнуло побачити тебе. Я сидів і дивився як ти спиш, як тобі щось снилося. Ти була така спокійна. Я доторкнувся до твого чола, і ти легенько здригнулася. Я радий, що ти в хорошому настрої.»
Дякую. Віддай ключі, бо я запізнююся.
«Ні. Ти встигаєш. В тебе ще 20 хвилин в запасі. Ти не рада мене бачити? Тільки не приховуй, я все рівно дізнаюся з твоїх думок.»
Да, 20 і що? Маю право. Ні не рада. Ти… ж хотів, щоб я жила далі, ну то давай, створи мені умови. Не ходи тут.. і не питай… І якщо рада, то що? Щось зміниться? Ти станеш справжнім?
«Ні. Я буду тим же. Зміниться. Я хотів бачити твої очі.»
Дивись. Все я пішла. Коли прийду, щоб тебе тут не було.
«Малятко».
Не твоє.
Двері закрилися і він залишився сам. Її очі сьогодні були якимись чужими… він хотів знати причину. Він підійшов до її робочого столу і почав шукати її особистий щоденник. Його давно цікавило, що ж вона там про нього написала, але він ніколи не насмілювався попросити його почитати. А тепер він міг це зробити. Але його чомусь ніде не було. Він перерив всі ящики і шухляди… не було нічого. Він бачив той зошит тільки раз у своєму житті, і не міг пригадати якого саме він кольору. І тут він замітив, що щось стирчало з-під подушки. Та!!! То був він!! З твердою обкладинкою, весь списаний і помальований. Він присів в її крісло і розгорнув зошит. Це було з його сторони не дуже правильно, але цікавість брала гору.
В тому зошиті було все її життя. Всі думки, переживання, події і сумніви. Її душа. Хоча він знав багато з її минулого, але про себе він не знав майже нічого за тих останніх два роки, коли вони уже не разом.
Ось натрапив : « Найбільше кохання мого життя. Було. Пройшло. Залишило після себе пустоту, темноту і ненависть. Він… без коментарів… вибив землю з-під ніг, навчив бути сильною, навчив жити без нього, навчив скучати, навчив…. жити… одночасно помирати. Він розбив мене….. але..багато але…. мушу жити далі… болить… терплю.. терплю. ……………………….»
Не можна сказати, що він був вражений, але такої болі зі слів він просто не очікував. Як їй вдалося помістити стільки болі в словах??? Аж тепер він зрозумів значення її слів, які вона колись сказала йому : «Мені потрібно було заглушити душевний біль фізичним…. його легше витримати….» От воно що. Вона не просто хотіла покінчити з життям. Як він міг ще дорікати їй, що вона з глузду з’їхала? Вона шукала вихід, любий, тільки би втекти від нього. І знайшла.
Йому було не по собі від прочитаного. Він нервово встав з крісла і закурив сигарету. Що ж він натворив? Що ж??? Намагався зломити ту людину, яку безмежно кохав і колись оберігав? Яка ж він сволота… Він заховав зошит назад під подушку і ще раз оглянувся на її кімнату, на її ліжко, на свої почуття до неї …. пішов, щоб більше не повернутися. Пішов, щоб дозволити подіям самим відбуватися, дозволити їй самій вибирати шлях у житті. Це найменше, що він міг для неї зробити доброго.
Він ніколи не вірив у долю і у справжні почуття, не вірив, що можна мати зв’язок з людиною, для якого не потрібно слів, речень, жестів, а достатньо тільки погляду і подиху, щоб все стало зрозумілим. Вона зробила його кращим, вдихнула інше життя, показала, як то воно, бути щасливим, яке то воно кохання, і чи взагалі воно існує. Тепер він просто залишить їй спокій, якого вона так довго чекала, постарається більше не травмувати її, буде тільки спостерігати за нею, ловити момент, коли вона дивиться своїми сірими очима в простір, щоб відчути її.
Це все були тільки слова….
Ще одна історія з їхнього спільного життя і вона закінчилася. Але в його світі вона ніколи не закінчиться, вона буде продовжуватися доти, доки він не переконає героїв зробити кінець не таким як завжди – сумним і трагічним, а таким, який ніколи не закінчиться, щоб вони могли встигнути все, що не встигли при житті. Зістаритися разом – це була його мрія і тепер він хотів цього найбільше. Раз вона знайшла вихід і поборола біль, тоді йому залишилося тільки втілити свою мрію у життя!
« ЗЛАТКА»