Сашка Токар – Ми гасили руками небо…

Ми гасили руками небо,
притушували пальцями зірки,
прицмокували, і говорили одне-одному
ніколи не буде “назавжди”, розумієш, “назавжди” – воно,
воно як долонями по воді –
ти відчуваєш, а вода – ні.

Зірки мерехтіли, я говорила: – у небі – свічки.
А ти: – ні, то лампочки,
або максимум лампадки,
такі безмежно гливкі, і зовсім не вічні.
так? чи ні?
-ні.

І ми малювали на стелі наші думки,
викручували ще теплі, як яблука, лампочки,
ти говорив, що то лампадки,
я говорила тобі завжди “ні”,
а стеля терпіла наші вічні забобони і вічні непрохідні стежки.

Згодом ми допили наші спільні думки,
розламали наші спільні замки,
і майже в повній темряві догасили наші з тобою останні зірки.
Ти, скоріше за все, пішов по воді.
А я?
– а я ні.

Ми гасили руками небо