Самотні істини

  1. Поезія
  2. Самотні істини

Я розгубив увесь свій час, що рівно виміряний небом,
Шукаючи дороговказ, шукаючи самого себе.
В сухих римованих рядках я намагався дати раду
Усім своїм думкам про час, про Бога, вічність, сум, розраду.
Співав тихенько й на все серце, писав пісні для душ сліпих
Я їх голубив, наче ненька, хоча й не пам’ятаю всіх.
А вічність стежила за мною, я відчував її єством,
Всміхалась стиха мені з неба, голубила м’яким крилом,
І музи мріями витали, що з ними я літав до хмар,
А потім випадав з дощами на срібні плеса серед трав.
Так що ж, подякую гарненько за пісню, за любов, за день
І за святу, єдину неньку і за тепло її пісень.
Спасибі осені за тугу, весні за великодній дзвін,
І стежці рідній серед лугу, що скрізь вела, низький уклін.

до публікацій Сашка

Меню