Я сидів в машині і курив сигарету за сигаретою. Тільки дим допомагав мені забутися. Я поринав у спокій, хоча останніх три дні і три ночі серце вискакувало з грудей. Я би міг себе запитати : «Чому все так?». Але не буду. Я не знаю відповіді на це запитання. Я просто пливу за течією, не розуміючи що, як і куди. А для чого? Мене все влаштовувало і так.
Мене покинуло кохання. Пішло. Напевне не повернеться. Його замінила САМОТНІСТЬ. В неї були сірі глибокі очі. Я таких ще не бачив,вони мене пробирали наскрізь.
Ми сиділи вечорами і грали в карти. Вона чомусь постійно програвала. Може навмисно. Умовою гри було те, що хто вигравав мав змогу задати 3 запитання про особисте життя.
Удача була до мене щедрою!!! Усі три вечори я вигравав і отримував всі відповіді на свої запитання. Виявляється я багато чого не знав, дещо просто не розумів, а на дещо взагалі закривав очі. Мене хвилював тільки «Я Коханий», все оберталося навкруг мене.
Самотність пояснила, що це неправильно. Але мені було все рівно. За мене завжди все вирішували і робили. Я звикнув до цього. Став безпорадним. Думав, що переклавши свої проблеми на плечі Кохання, стану незалежним. Але прогадав. Йому просто набридло жити з «хлопцем у спідниці!». Останньою фразою його було : «Будь чоловіком». Я зробив вигляд,що не почув і перепитав, а воно тільки гримнуло дверима. Пішло.
Ні алкоголь,ні сигарети вже не допомагали. Біль затихав, але совість не спала навіть в ночі. Прикро визнати, але я перетворився на «овоч».
Розпочалося моє безхарактерне існування.
Третій день підходив до завершення. Самотність сиділа на кухні і пила каву. «Тяжкий ти випадок, на жаль, я тут безсила. Ти отримав відповіді, пора ставати дорослим…» І вона пішла, тихо закривши за собою двері.
Я знову залишився сам. Якраз настала північ… Я глянув на годинник, почалася 4 доба мого забуття.
Наступний тиждень я ніде не виходив, нікого не бачив, ні з ким не розмовляв. Вирішив розібратися в собі. Колись же потрібно це зробити,або хоча б спробувати навчитися.
Задзвонив будильник і я прокинувся. На годиннику була 5.00 ранку. Я спробував встати, але не зміг. Я відчув легкість і все навкруги стало рухатися. Я піднявся над своїм тілом, побачив його зверху. Хотів крикнути,але голосу не було.
«Я помер»….
«Привіт», – почув я позаду. Там сиділа Самотність.
«Тобі давали шанс, ти не скористався ним, не навчився насолоджуватися життям. Це вже кінець. Пора. Я зачекаю.»
Такого повороту я не очікував. Що ж!!! Нехай буде так. Я не звик боротися. Все пізнається в порівнянні.
Прощайте!!! Не повторюйте моїх помилок.
Поки боретеся – доти живете…
до прози Надії

 

Меню