Учора, чув, втішали сироту
На цвинтарі: — Стерпи, лиха година…
Сльозу змахнув хлопчина на льоту, —
Промовив: — Виросту, поможе Україна…
Яка вона, Вітчизна давніх мрій?
Славетна, сильна чи — струнка, тендітна,
З обличчям сонячним, що в сяйві срібних вій,
Маленька дівчинка, і лагідна, і рідна?
Моя Вітчизна… в час гірких блукань,
В експресах, лайнерах, в чужих краях, нестримно
Мене питали завжди: — Розкажи, яка вона,
Ота твоя незнана Україна?
Я вистраждав її. Земля-титан не спить.
З надр чутно брязк мечів, клич аріїв, крик гуннів.
Пророк майбутнього впокорює степи,
Вітри насурмлює й світанки дзвінкострунні.
Вона… — як полум’я. Ні, — це води кришталь,
Що в муках вічності дробить могутні скелі,
А інколи — це біль і… недоторкані вуста,
Та плач листка верби серед пісків пустелі.
Вона…— це соловейко з піснею…Вона…
В біді, мов орлиця, за честь і гідність стане.
З глибин криниць її не раз я пив нектар до дна,
На святах гоїв біль душі та рани.
Люблю тебе…твій син… гаїв, ланів дитя…
Заводи — в мареві. В Чорнобилі — зле горе.
Над чорним пагорбом, де журавлі летять,
За тебе молиться мій ясень тонкокорий.
Люблю… як дівчину, — одну, серед красунь,
Але не їй — тобі, життя своє вогнисте,
На вищій суд в поклоні понесу
Й весільне платтячко, й обіцяне намисто…
Люблю… як матір, що незримо, за версту,
Дарує щастя мрій мені, немолодому…
Так думав я… і взяв в обійми сироту,
Поніс в майбутнє, у рідню, в тепло, додому…
автор: Борис Гуцало