Озеро

Висиджую я в озера на бурежку.
Й заглядую у ворожду бездонну.

У нього серце ранене шпирами ,
І голками протикане без тями.

Безчужий вітер розхристує тепло.
І грізне сонечко вижарює в бездушші.
Й пернаті , й ворони пронизують крильми,
Доводячи ті почуття до краю самоти.
А хвилі шепчуть :
– Ти сюди , сюди , іди
У ранній милозвучній тишині.

У самотинні пригубилась там берізка,
і шепче голубам страшні казки.
А гілля нагинаються і тягнуть,
Й силу, й волю у бідолашної води.
О ! Як невмеруще повзає каміння ,
розтягує рум’яна по землі.
А сизий стовбур постарілого вдубіння ,
Пливуть у даль , незнаючи куди,
І думають , що допливуть до краю ,
До краю , тої безмовної журби.
Пливуть , пливуть , розтягуючи хвилі,
І спокою безодні не дають .
А скільки літ, а скільки часу,
Те озеро простоїть без воріт?