Там п’ють молоко небесне
дерева з корою теплою,
В їх кронах місяць пасеться,
й ладнає гніздо комета.
Так довго чекаю тебе там –
від дати тричі затертої,
У скриньці смертного серця
ховаю наші секрети.
Той ліс виростає щовічності
з цілунків богів незвіданих.
Течуть його теплими венами
душі старих світів…
Той ліс амплуа містичності
для нас береже, як придане.
Стежками його священними
приходять нові святі.
А ти ж бо якщо й з’єднаєшся
з ратних полів обіймами
Й для когось у тому вимірі
загубишся назавжди –
Тебе проведу крізь таїнство,
ліс радо в глибини прийме нас,
Хтось Мудрий, але незримий, там
сховає наші сліди…
автор: Оля Зайцева
