Олек Ніколассон – Друзям дитинства

Ми були, напевно, богами,
Як згори дивились на місто –
А воно стелилося дрібно,
На шістнадцять поверхів нижче.
Ми були овіяні снами –
Літні діти з літнього тіста,
Знаючи лиш добре і рідне,
Те, що не змете і не знищить…
Ми тоді сміятися вміли
Набагато краще, ніж зараз,
На своїм Олімпі стояли
Й бачили довколишні луки…
Ми тоді ще вірили в сили,
Ми тоді самі були – чари,
Вулиці були наші зали,
Символ влади – здертії руки.
Я і досі все пам’ятаю:
Холод жовтня й фарба в повітрі,
Віддалік шипіла «Монтана»
Й виливала срібло на стіну.
Ми були малесенька зграя,
Головні актори у титрах,
Ми були, напевно, братами
З однієї білої глини.
Ми були малим пантеоном,
Нас лиш троє, й вітер – четвертий,
Небо жовтня тихо темніло –
Місто зацвіло ліхтарями.
Кожен з нас був цар без корони,
Що не зможе зроду померти,
Мали мрії – значить, і крила,
Мали небо – значить, і храми.
А коли шипіння скінчилось,
Рюкзаки знов стали важкими,
Ми завмерли геть коло краю –
Вулиці спліталися в жили…
Через люк в під’їзди спустились
Й на дорогах нашого Риму
Ми були богами, я знаю,
В світі, де богів не лишилось.

автор: Olek Nikolasson

Друзям дитинства