Олек Ніколассон – АЕ IV (Феодали холодного лену)

Сніг хрустить під ногами, неначе кістки, що зібрались за осінь і літо,
Я не знаю, насправді, куди я іду, і не хочу про це дізнаватись.
Я ховаю під каптуром роки й думки, щоб у березні їх відігріти,
Ну а поки – лиш це, лише крига і ртуть, дві сестри, що знайшли в мені брата.

Я іду уперед, та вперед не дивлюсь, бо вітри люто хлещуть в обличчя,
Зусібіч підступає січнева пітьма, сніг синіє, а сутінки марять,
Розпускаючись цвітом розсічених вуст. Якби небо спустилося нижче,
Я б його обійняв за жовтневий туман і осіннього грому удари.

На плечі щось шепоче січневий мороз, його голос врізається в череп,
Його голос лишає на білих кістках гострих рун переплетені ланки,
Він розказує вірші, поезію гроз, й свої ікла, глузуючи, щерить.
Я ж пускаю в кишені між пальцями прах від осінніх багать і світанків.

Десь далеко навіки застиг небосхил у блідому бузку гематоми,
Через буйство вітрів і шалені думки проривається музика ночі.
П’яний січень стискає осінні хребти й методично колінами ломить…
Я натягую каптур до самих очей. Я не буду втручатись. Не хочу.

Я ловлю автостоп, але жоден з вітрів не гальмує свій лет коло мене,
За спиною зі стогоном місяць встає й починає похмільно світити.
Я іду, і навколо шиплять голоси феодалів холодного лену
Й сніг хрустить під ногами, неначе кістки, що зібрались за осінь і літо.

автор: Olek Nikolasson

Я не буду втручатись. Не хочу.