Коли настане мій час, хай буде, скажімо, листопад,
аби на чорних полях уже не лишалося збіжжя,
хай небо сталлю меча розбудить дощі і потопить
кордони сухих плям, знищуючи розбіжності
між сушею і морями. Хай звірі і неперелітні
птахи зберуться до мене, очікуючи поживи.
Душа летітиме прямо угору, дорогою літа,
до самого краю сцени, що за межею лежить.
І я, востаннє згадавши кожну секунду дороги,
обличчя кожного з сотень, кого не побачу знову,
стану на вічність старшим.
Але за мить до того
скажу “Побачимось потім”…
Це буде останнім словом.
автор: Ніколассон
