Все трохи банально, так вже було із кимось:
відходиш два кроки, падаєш з ніг на спину,
і дивишся в небо. Сонце встає на Сході…
Лежачих не б’ють, лежачими просто ходять.
Швидкі епізоди рук і вологих рухів,
усе намішалося міцно, сплелось вузлами:
забути… чужа-на-тиждень… розвилка… Глухів…
“зустрінеш?”… і потяг грає на барабанах
покручених колій; вишитих нашим кроком
завулків, мостів, містечок, далеких сіл;
покручених доль; заплетених в сум і спокій
смаглявих, м’яких на дотик, солоних тіл.
Дороги співають пісню моєї втечі,
вишіптує дотик мантру-що-ти напам’ять…
Дивися, ці люди – вічні, але не тямлять,
що щастя росте крізь груди, а не крізь речі.
Ми – втрачені шанси, жертви чужих катарсисів.
Цей світ переріс нас, хоче тепер забути.
на захист від спаму – довгі цитати Маркеса.
Ми більше нічого. Просто хронічні люди.
Малюнки на шкірі… Бачиш? Ти був не першим,
хто знає, які для мене на колір звуки.
Швидкі епізоди: сходи… гарячі руки…
розірвана стрічка… ляпас… наш тихий Гершвін…
вокзал… недоречні інші… полиця… спати…
Два кроки – і все позаду. Ніхто не винен.
перкусії колій… темінь… пуста кімната…
А стане занадто важко –
впаду на спину.
автор: Ніка Колонюк
