Там, за вікном, турботи всі земні
сховала ніч у стомлених долонях,
притулку не знаходячи в траві
заскочив вітер аж на підвіконня.
А притуливши спокій до дверей,
запеленавши кожного в перину,-
чаклує сон над долями людей,
і спить моя ріднесенька людина.
Усе, що є: і небо, і земля
вмістилися у цих м”яких долонях,
напевно більше, ніж саме життя
люблю її – свою ласкаву доню.
Якщо перетоптати всі стежки,
де можна віднайти душевний спокій –
його ніде у світі не знайти,
бо він лиш там, де будуть її кроки…
А деколи так хочеться на мить
побачити цей світ її очима
й від того, що бентежить і болить
прикрити доньку власними плечима…
Пливуть роки, тікаючи від нас,
у них – сплетіння радості і болю,
та кожна мама все в житті віддасть,
щоб вимолити в Бога добру долю.
У коси сивину вплете життя,
та і на цьому, і на тому світі
живою залишається душа
лише тоді, коли щасливі діти.
автор: Надя Ковалюк
