Хороший мій! Дивись – ярмо дощів
стряхнули з пліч оголені дерева
і сни ще ненароджених снігів
виношує під серцем ніч груднева.
Десь сонця відчайдушний промінець
надовго загубився під ослоном
і відлітає осінь до небес,
лишаючи в долонях листя-спомин.
Тече зима по жилавих гілках
і памороззю дихають світанки…
Ти не самотній,це всього лиш страх
збирати знову серце по уламках.
Так хочеться сліди минулих втрат
у пам”яті закИдати камінням,
бо часто озиратися назад –
це натяк на спіткання і падіння.
А десь любов крізь павутиння снів,
цнотливо-білосніжними стежками,
гвалтуючи незайманість снігів
іде,щоб залишитися між нами.
Хороший мій! Ти знаєш – тільки мить
й сніжинкою торкнеться до волосся
любов,що нас шукає сотню літ,
а ми її зустріти боїмося.
Тож зустрічай! Я по її слідах
прийду до тебе в вечір новорічний,
щоб снігом білим танути в руках,
щоб в серці залишитися навічно!
автор: Надя Ковалюк
