На тебе я дивлюся з жалістю і болем
І місця котрий день собі я не знайду
Ти добра,щира,ввічлива людина
Та зрозумій -тебе я не люблю..
Я люблю те,що ти приносиш квіти
Коли на вулиці шумить мороз
Що ти дзвониш мені і пишеш
Та зрозумій – тебе я не люблю…
А запитаєте тоді,кого кохати,
І з ким ділити той життєвий шлях?
Для кого вірші і пісні писати,
І поринати в ніжні почуття?
Кохання – це коли ти вже не можеш
Без погляду,обіймів і тепла,
Коли ти хочеш завжди відчувати,
Що біля тебе рідненька душа.
Коли не бачиш більш нічого в світі
Крім сяйва рідних,відданих очей…
Коли себе нікуди не подіти
Від пристрасті закоханих ночей.
Ти не сумуй,бо щастя твоє ходить
Десь по планеті й теж шука тебе!
Як згодом корабель свій порт знаходить
Так щастя відшукає і тебе!
І хочу я ,щоб в кожної людини
Жило кохання в серці та душі,
Щоб відшукали золоту перлину
Перлину вічності,кохання й доброти.
автор: Єлизавета Томілець