На перонізабутого міста

На пероні забутого міста
Там, де небо торкнулось повік,
Стоять ті, хто немає що їсти
І стояв там один чоловік.
Йому треба лише допомога,
Бо у нього одна лиш нога,
Не в людей він просить, а в Бога,-
Щоб ще друга стояти змогла.
Його мрії літають так низько,
Його щастя живе на землі,
Він не хоче грошей, бо це низько
Мріє він про багатство душі.
Часто зводить він погляд до неба
І тримаючи скрипку в руках,
Грає щось для усіх і для себе.
Знов ховаючи тугу в очах.
Його доля завела в безвихідь,
Його рідні зреклися усі,
Він самотньо цим світом бродить,-
На одній пораненій нозі.
Кожен ранок приходить нізвідки,
Кожен вечір іде в нікуди.
Ніби жде він щасливої звістки
І торкається ніжно струни.
Скрипка знову сьогодні заплаче,
Разом з сірим холодним дощем,
Поряд безліч людей, а неначе
Він один на цім світі, зовсім сам…
Мов бродячий собака він гнаний,
І на цій величезній землі.
Той, що в серці такий безневинний
Не знаходить себе у собі.
Ось і потяг прибув на платформу,
Люди вийшли з вагонів своїх
І крокують вони по перону,
Поспішаючи в рідний барліг.
А жебрак тільки дивиться в небо,
Кровоточить у нього душа,
Бо для щастя багато не треба –
Лиш шматочок людського тепла.
Знову сипляться гроші. монети
І від цього ще більше болить.
Справжнє щастя – не можна купити,
Його можна лише заслужить.
Знову мокрий асвальт, перехожі
З благородності чи від пихи,
Подають йому нібито гроші,
Відкупляючи власні гріхи.
Так ідуть собі люди, як люди,
А він бачить холодні серця,
Він подивиться тільки на руки
І змалювує риси лиця.
Раз проходили мимо дівчата,
Кожна з них йому гроші дала,
А в одної небуло що дати –
Вона міцно його обняла…
І було це для нього за щастя,
Та маленька частинка тепла,
Обняла його, нібито батька
Зовсім юна дівоча душа.
Все завмерло, і світ лиш для них
Він все ж виграв вже програну битву.
Бо ніколи не прагнув скарбів земних,
Не про це шепотів він молитву.
Скипка стихла, почулися люди.
Що проходили мимо тоді,
Знову насмішки і пересуди,
Знову в спину встромляють ножі.
А жебрак тільки очі підвів
І побачив її таку гарну,-
Він пішов й на всі гроші купив
Щонайкращу червону троянду.
Вже не плакала скрипка, не боліла душа
Навіть очі хотіли сміятись.
Вона взяла троянду і тихо пішла,
Щоб вже більше сюди не вертатись.
Він провів її поглядом вдаль,
Лиш очима із нею прощавсь.
А на небі дівоча печаль
Разом з смутком його обнялась.
Знову взяв він скрипку у руки,
І був схожий на дивака.
Хоч почулись знайомі звуки,
Лиш усміхненого жебрака.
На пероні забутого міста,
Там, де небо торкнулось повік,
стоять ті,хто немає що їсти
І щасливий стоїть чоловік…