Мирослава Черній – Вулиці зросталися хребтами…

Вулиці зросталися хребтами –
Заморожені зимовим сколіозом,
Вигинались в сніжні ікебани
Сосни з кореневим варикозом.
Застигала кров в іржавих ринвах,
Стигло серце в тої, що мовчала.
Бо слова колись залишила у зливах
Кримського забутого причалу.
Не кричала – вила в темну просинь,
Молитвами хвилі окропляла,
Залишилась – боса й безголоса,
У швартовій бухті Балаклави.
Щозими, коли на Аюдаг з туману
Напливає дивний псевдо-грудень,
Вона ллє Кагор у темний дзбанок
Й теплу хустку кутає на грудях.
Йде непевно, як на смертну кару,
На причал, що став німим погостом,
Під акорди вітру серед лавру,
Гублячи на сніг намисто з воску.
Вулиці зростаються хребтами,
А її рука – із Чорним морем,
Гладить душу свого Магелана
Причащаючи Кагором горе.
Розсікали сутінь, мов лінкори,
Сосни-свідки її слізних весен.
Тік Кагор по снігу, сльози – в море
На Форос. На Ялту. В піднебесну.

автор: Мирослава Черній

Вулиці зросталися хребтами...