В буденних сутінках життя
Я відкриваю свої очі
І сірий сувій забуття
За мной стоїть й чекає ночі.
А я влогий п”ю туман
І ніжно обіймаю зорі,
Плету з думок своїх аркан,
Топлюся в них, як сонце в морі.
Весінній сон розтав, як сніг
І змив останнії надії.
Один, як день; один, як гріх
Лишившись і задушив всі мрії.
То кажуть завжди так було,
Що сонце з місяцем окремо,
Кохання їх між зорь спливло
Й Чумацьким Шляхом
Влилось в небо.
Забутим променем тепла
Занепокоє спогад душу
І туга каменем лягла,
Якого я повік не зрушу.
Візьму зажури в солов”я
Та й розіллю її по світу,
Нехай цвіте моя земля,
Нехай співає осінь літу.
Перехрестившись задивлюсь
І замилуюсь, і забудусь
Сто раз піду і совернусь
І з долей ніжно поцілуюсь.