Я пишу листа про клени й птахів.
Мені нікому, окрім тебе, писати.
Ти мене на узбіччі життя якось стрів,
Подарував усмішку та солодку вату.
Ти казав, що треба дотягнути до ранку,
Нашвидкуруч перебинтовував рани.
Я зараз сиджу біля дому, на ганку,
І занотовую всі твої обмани.
Як мала дитина, знаю. Що поробиш?
Мені треба пам’ятати тебе різного:
Всі твої кардіограми й хвороби,
Як всміхаєшся та корчиш з себе грізного.
А зараз осінь-поштарка заглядає в сни,
І в них шукає нові запитання…
До неї в гості вже дощі прийшли.
І тим дощам одне ім’я – зізнання…
автор: Марта Приріз (30.06.2012 р.Б.)