Світило сонце на чужі шляхи,
А мій чомусь без жалю обминало…
Щоб випросить прощення за гріхи
Одних молитв, як виявилось, мало…
Отак й минало в сірості життя,
Хоч би хто кинув той окраєць світла!…
Знайшла б я навіть з прірви вороття,
Не для людей – для себе б я розквітла…
В пітьмі чужій слабка я і сліпа,
Чи лізла вверх, чи билась об каміння…
Людська рука для помочі скупа,
Як сонцю жаль хоч трошечки проміння…
І раптом Ти, як блискавка з небес,
Розрізав сяйвом навпіл моє небо…
Я шепотіла: «Не бува чудес!…»
А чудо те світилося із тебе…
Я тамувала подив у сльозах,
Тримала твою руку, як спасіння,
І грало сонце у моїх устах,
Ти – як творець, і я твоє творіння…
Мені ти світ яскраво малював
І небо дарував у позолоті…
Нехай же ті, хто руку не подав
Шукають світло у своїм болоті!
Мене в любові ти заколисав,
Ти – мій єдиний, диво моє рідне!
Мені ти сонця з неба не дістав…
Воно ж з тобою просто не потрібне!!!
автор: Марина Шаповал
