Самотність – це коли в тебе, чорт забирай,
Прозорі очі – ти встигла виплакати синь;
І прозорі сни (часами лиш – як помутнілий чай).
Ніхто не знає істинних тому причин.
Ти знаєш: скільки кленів навпроти вікна,
Скільки позначок на твоїх дверях,
Які ти витісувала, коли до кінця
Дочитувала власної самоти епопею.
Ти знаєш: поруч човгає світ.
Він сьогодні вбраний у травень.
А у тобі зогниває юності плід,
І вмирають птахи, і сохнуть трави…
Бо, направду, коли багато слів,
А обіймів – як у мінусовій системі Декарта –
Не шукаєш розради в гуляк чи ченців,
І вже навіть не гадаєш на картах.
Смиренно понурюєш голову. «Один повний» –
Кажеш щоранку в львівському трамваї…
А життя минає, капаючи у твої долоні,
Дощем (а насправді – розтопленим небокраєм).
І ти ловиш його – язиком та очима, руками…
Рахуєш сліди. Рахуєш свої вчорашні синці.
Тільки знай: все важливе стає реп’яхами.
Неважливе – сповзає як шкіра в змії.
2013 рік
автор: Марта Приріз
