на жаль, відчуваю потребу бути нормальною,
і мій океан пірнає у глиб бетону.
а мушлі долонь ковтають налякано втому,
і вже невідомо, що з цього є реальністю.
лише мілководдя притримує десь по кісточки,
а дихати ж хочеться повністю, аж до п’яток.
отак під ранок збирати себе з нотаток,
й ставати щоразу ледь-ледь для себе затісною.
безмежність мені все частіше стає відчутною,
і манить цим щемом готового до падіння.
бо якщо йти усе життя по накресленій білій лінії,
кожна бетонна канава стане попутною.
автор: Ксюша Субурай