Коротко про “Мартин Боруля”

(1886)

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Тема: дворянство як міф про краще життя.

Головні ідеї: викриття бюрократизму й судової системи, заснованої на хабарництві; засудження підміни особистісних цінностей становою належністю.

Дійові особи: заможний хлібороб Мартин Боруля, його дружина Па-лажка, син Степан, дочка Марися; багатий шляхтич Гервасій Гуляниць-кий, його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв Омелько й Трохим — наймити Борулі.

Сюжет

Мартин Боруля збирається подати позов до суду на Кра-совського, який Мартина назвав «бидлом», цю справу від доручає пові­реному Трандалєву, що одночасно працює і на Красовського, тобто на двох фронтах заробляє гроші — також Боруля домагається докумен­тально підтвердити втрачене дворянство (у відновленні дворянства по­лягає основний конфлікт твору) — Мартин просить сина Степана, щоб він привіз із міста чиновника Націєвського, щоб видати за нього свою доньку Марисю — багатий шляхтич Гервасій Гуляницький приходить до Борулі, щоб засватати Марисю для його сина Миколи (Марися й Микола вже давно закохані) — Боруля відмовляє, оскільки його дочка без п’яти хвилин дворянка не може одружитися з мужицьким сином — з міста приїхав Націєвський з гітарою, Марися пояснила, що не любить його, сказала, що в неї вже є коханий, проте Націєвський каже, що жін­ки від нього «тануть» і батько дає за неї великий посаг — на самоті На­цієвський починає сумніватися, чи не підсунуть йому наречену, яка че­кає дитину, а, підслухавши розмову Марисі з матір’ю про вибір майбут­ніх кумів, остаточно вирішує тікати із заручин — розлючений Боруля бере коня і, наздогнавши Націєвського, лупцює його — земський суд, де працював канцеляристом Степан, скасовано, тому хлопець повертаєть­ся додому безробітний, батькові про це боїться сказати — після випадку з Націєвським і листа від Красовського про те, що Боруля має висели­тися з орендованої землі, Мартин занедужав — Марися й Степан звер­нулися до Гервасія по допомогу — Мартин ледь вийшов до світлиці, йо­го всі почали вмовляти покинути добиватися дворянства, адже із Сена­ту надійшла відмова (в одному з документів написано не «Боруля», а «Беруля») — Мартин палить папку з паперами — Гервасій просить благословити Миколу й Марисю до шлюбу, Боруля їх благословляє.

Про твір

Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває того­часні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотан­ня батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відно­вити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміють­ся з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гар­ненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»

На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за се­бе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно ста­ти дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мар­тин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «дав­ньої залежності і бідності». Боруля марить тим, щоб хоч онуки його «бу­ли дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!» І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися пока­рання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля силиться за­вести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю. Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».

Дочка Борулі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну мо­ральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував сво­їх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині сло­ва: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю, — себто так, як у чиновницькому колі було заведено.

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить си­нові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі зда­ється, уже нерівня їхньому роду. Яскравий сатиричний персонаж — по­вірений Трандалєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює в собі бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Один з найколоритніших образів п’єси — Омель-ко. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрій­ливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними ціннос­тями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармо­нійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, при­родним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

У кінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мар­тина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, — попелом стала».

коротко про