Ловити зорі змерзлими долонями
десь на даху дев’ятого… Забутого.
Я знаю скільки було непочутого.
Нам би на мить так солодко заснути би
в обіймах один одного…
Та боляче
ми шумимо собі чужими скронями.
Маршрутками.
Думками.
Перемовами…
аби забути, що ми були хворими
руками перемов осінніх сутичок
і дотиками ніжності.
Розлючено
воює чайник в опустілих кухнях.
Дві чашки кави з різними адресами.
Ти – то реальність.
Я – лиш поетеса.
Ти знов за “синій”…
Я свої “ментолові”…
Тобі там з цукром
а мені, як випаде.
Не дні пішли, а підсвідомі викидні,
що ми реанімуємо безвихідним
положенням з хронічними симптомами.
… Рятуємося награними комами…
Маршрутками.
Думками.
Перемовами.
Старими зледенілими провулками…
Лікуємось застудними пігулками,
здуривши всіх, що то температура.
Шукаємо у безлічі фігурах
тих схожих, що десь на даху дев’ятого
забутого.
бетонного.
строкатого.
Просоннями,
страхами і відвертістю…
Ділилися невпевненою впертістю…
Наввиперед шуміли мрії скронями…
І зорі грілись нашими долонями.
листопадом 13р.
автор: Катя Гуйван