А душі догорають в тишині
навпомацки
у пожовтілих стінах
стікають з них прожиті вітражі
відмучених,
забитих,
наболілих
миттєвостей
в чужі пейзажні дні.
Ті душі обривають всі слова
і залишаються із ними наодинці,
щоб
по краплинці,
по піщинці
запхати їх кудись без вороття
на дно.
Назавжди.
Сльози і вино
розштурхують розбиті ними весни.
Воскресни!!! –
крикне хтось.
Назло спихають знов в коробки все.
Чудесно.
Вони ж себе вимірюють лиш сном…
Подерті жовті стіни вже німі,
облиті воском драм і перетворень.
Без обговорень
тіло в тишині
безшумно поринає на підлогу
незрушивши акустику межі…
Бо душі догорають в тишині.
автор: Катя Гуйван
