Ірина Саковець – Не хочу минати, як меншає, меншає день…

Не хочу минати, як меншає, меншає день
на стрілці годинника з кожним-кожнісіньким колом,
як привиди снів, що із вій опадають спроквола,
як дим над багаттям, що все непомітніше йде.

Мені б обійняти туманом далекі ліси
і душі дерев пробудити, закутані в морок,
чи вітром зійти на дощем розтривожені гори
і влитися вічністю в неба пронизливу синь.

Чи випасти снігом на голі, холодні поля
і їх, обездолених осінню, ніжно зігріти,
щоб знову змогла увібратися в трави і квіти
напоєна мною весною багата земля.

Не хочу лишатися просто завмерлим ім’ям,
холодним ім’ям, що промовлене буде зі смутком…
Цвістиме весною у полі одна незабудка –
постій, не зривай – то небес буду прагнути я.

автор: Ірина Саковець

Не хочу минати, як меншає, меншає день...