Ірина Саковець – І не буде війни

Прикладаю до світу холодні свої долоні,
закривавлене тіло його заховаю й рани.
Помаранчева осінь тоді, а тепер – багряна,
життєдайні дощі уторік, а тепер – солоні.

Відступаю на крок – це мій простір, у ньому тихо,
навіть чути бурління секунд із аорти часу.
Я відрощую крила у цьому комфорті, власне,
обламати аби об нестерпні кути безвиході.

Ти – боєць, і зрадливим вогнем обпікає спину,
ти спиняти ворожі атаки давав присягу.
Я – дружина, і матір, і донька… На довгу сагу
розтяглися мої молитви, аби жив, не згинув.

Я торкаюся неба, змикаю його в обіймах,
щоб не впало на землю, почувши свистіння кулі,
на розтерзану землю, по горло загрузлу в мулі,
у запеченій крові, немов у чернечій схимі.

Прикладаю настій із волошок, і молочаю,
і добра, і надії, і віри до світу шрамів –
і не буде війни, і не буде жорстоких армій!
Так, дружина, і матір, і донька, себе втішаю.

автор: Ірина Саковець